Стівен Кінг "ШУКАЧ. ТЕМНА ВЕЖА І"

четверг, 11 сентября 2008

16:34

Yui Hongo

Всесвіт (сказав він) - це Велике Все. Його парадокс занадто великий, щоб його можна було збагнути скінченним розумом. І як живий розум не може зрозуміти неживий (хоча і вважає, що це йому від силу), так само й скінченний розум не збагне нескінченного.
читать дальшеТой прозаїчний факт, що Всесвіт існує, вже сам по собі розбиває усілякі докази прагматиків і романтиків. Утім, був час, за сотню поколінь до того, як світ зрушив з місця, коли людство досягло достатньої майстерності в технологічному й науковому сенсах, аби відколоти кілька шматків від колосальної камінної колони дійсності. Та навіть у ті часи штучне світло науки (знання, якщо тобі так більше подобається) сяяло тільки в кількох розвинених країнах. Провідні позиції займала одна компанія (чи то пак кліка). "Північний центр позитроніки" - так вона називалася. Та попри те, що накопичення доступних фактів набуло справді грандіозних масштабів, спалахи прозріння у науковців відбувалися дуже рідко.
Найбільша загадка Всесвіту - не життя, а розмір. Розмір містить у собі життя, а Вежа обіймає в собі розмір. Дитина, що завжди та "ти" з усім дивовижним, питає: "Тату, а що там, над небом?" І батько відповідає: "Чорний космос". Дитина: "А що за космосом?" Батько:"Галактика". Дитина: "А за галактикою?" Батько: "Інша галактика". Дитина: "А за іншими галактиками?" Батько: "Цього не знає ніхто".
Розумієш? Розмір сильніший за нас. Для риби озеро, у якому вона живе, - це її Всесвіт. І про що вона думає, коли її, підчеплену на гачок, ривком витягають крізь сріблясту товщу існування в інший Всесвіт, де повітря - смерть, а світло - блакитний безум? Де велетенські двоногі тварини без зябер пхають її в задушливу чорноту ящика і накривають мокрою травою, залишаючи помирати?
Або візьмімо для прикладу кінчик олівця і збільшимо його. Рано чи пізно, як грім серед ясного неба, на нашу голову впаде розуміння: а кінчик, виявляється, не суцільний! Він складається з атомів, що вирують і крутяться, наче трильйон скажених планет. Те, що здається нам щільним і нерозривним, - насправді лише не туго сплетена сітка, сплетена силою тяжіння. І відстані між цими атомами з перспективи їхнього власного розміру можуть становити цілі ліги, провалля, вічності. Сам той атом складається з ядра і протонів та електронів, що обертаються довкола нього. Можна подивитися й глибше - на ще менші частинки. А що ж там? Тахіони? Чи ніщо? Авжеж, ні. Усе у Всесвіті заперечує Ніщо. Говорити про якийсь там кінець абсурдно.
Уявімо собі, що ти летів-летів і вилетів до краю Всесвіту. Думаєш, там стоїть паркан і висить знак "ТУПИК"? Ні. Можливо, там буде щось тверде й кругле, наче яйце, яким його бачить курча зсередини. І якщо тобі вдасться продовбати отвір у тій шкарлупі (чи знайти двері), уяви собі, яке потужне світло проллється крізь отвір на краю Всесвіту! А раптом, визирнувши, ти побачиш, що весь наш Усесвіт - лише частинка одного атома, який гойдається на травинці? Чи змусить це тебе замислитися над тим, що, спалюючи просту гілочку, ти пускаєш із димом вічність вічностей? Що існування - це не одна нескінченність, а незліченна кількість нескінченностей?
Можливо, ти бачив, яке місце наш Усесвіт посідає в порядку речей. Це місце атома на тривинці, не більше. А раптом усе, що ми осягаємо розумом, від мікроскопічного віруса до далекої туманності Кінська Голова, міститься в одній травинці, котра проіснувала усього лише один сезон в якомусь іншому потоці часу? А якщо таку травинку зріжуть косою? Коли вона почне гинути, ти чи не просотається гниль у наш Усесвіт і наші життя? Чи не почне все навколо жовкнути і засихати? Певно, ще вже відбувається.
Ми кажемо, що світ зрушив з місця. А насправді він просто почав засихати.

URL